Роздуми після "Гнізда горлиці"

Відвідали фільм "Гніздо горлиці"... Коли пішли титри, у залі ніхто не ворухнувся, усі чекали на продовження, так історія захопила, та враз закінчилася...
 Історія однієї родини. Він, вона, донька і ще він, і ще дитя. А ще сумний погляд головної героїні. Дарина - одна із багатьох заробітчанок, які змушені через безпросвітність української реальності їхати заробляти, терпіти приниження,бути людьми другого чи ще нижчого гатунку, терпіти образи, підозри у шахрайстві, прагненні обкрутити багатого чи просто чоловіка, витримувати його. Проте, чи тут пересічна жінка не терпить? І тут, і там - терпи, підлаштовуйся, змушена заробляти, бо в країні один чоловік не здатний  прогодувати родину. 
А їй так хочеться почути слова: "Не йди, не йди, не їдь, залишся, впораємося". Але ж, ні. Їдь. А потім чути від сусідів, що всі там - курви. А чоловік не хоче у це вірити. Проте герой Віталія Лінецького якийсь непереконливий. Він - звичайний чоловік. 

Дарина тікає від себе, від Алессандро. Тікає до родини з чужою для чоловіка дитиною. Але якось-то воно буде. Буде якось... Життя продовжується. Якщо є кохання, то все буде добре. Якщо є... 

Фільм ще раз переконав у слушності вислову: "Де народився, там і згодився". Бо не виглядає переконливо щасливою Галина-Ліна, не випромінюють її очі щастя, хоч поруч і є "любий" італієць. 

Чи була б Дарина щасливою у Італії? Хто зна. Заробітки руйнують родини, стосунки, прокладають щілину, яка переростає у прірву, між батьками і дітьми. Від заробітчан всі хочуть грошей. Їм заздрять ті, хто там не був. 

Стрічка чи не вперше говорить не про європейську мрію заробітчан, а про важливість дому і родини, про важливість збереження того, що маємо. Може, досить нашим людям бути десь там? Може, тут, вдома, дадуть можливість заробляти та достойно жити? Може, колись...
А поки безпросвітний сум у очах головної героїні, її терзання і метання, сум у голосі...

Так хочеться свята! Але кругом лише буденність...